22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина без оголошення війни розпочала наступ на СРСР. За планом Барбаросса протягом літа- осені 1941 року війська фюрера мали дійти до Уралу, але на перешкоді їм став героїчний опір радянського народу. На боротьбу з ворогом піднімався кожен, хто мріяв про волю.

Ще задовго до початку другої світової війни за наказом Гітлера на території Німеччини та Австрії починають створювати концентраційні табори. До 1941 року такі ж табори були створені на території Польщі, а після 22 червня 1941 року по всій окупованій території Радянського Союзу.

Основна мета створення їх: ізоляція і знищення противників фашистського режиму. Це був інструмент репресій і геноциду по відношенню до населення окупованих територій.

Концентраційні табори складались із кількох десятків бараків для проживання в'язнів, карантинного бараку та крематоріїв. Вони будувалися строго за планом і почали заселятися від самого початку їх будівництва. За період другої світової війни в концентраційних таборах знаходилося 18 млн. осіб різних національностей , з них 11 млн. були по-звірячому знищені. Це були справжні табори смерті. Тут були заводи із виготовлення секретної зброї, лікарні по випробуванню різних лікарських препаратів, від яких за лічені години помирали сотні в'язнів, тут був завод по виготовленню мила зі шкіри та кісток померлих людей.

Людські втрати, за підрахунками дослідників , в Україні становили 8 млн. осіб, у той час як у Німеччині - 6,5 млн. осіб, у Росії близько 6млн. осіб. Загальні ж демографічні втрати України, які включають убитих у боях, померлих у таборах, евакуйованих та емігрантів, становили 14,5 млн. осіб.

Спогади Зеленої Ольги Григорівни, в'язня концтабору Освенцім

Нас водили на важкі роботи: рили канави, дерева валили і пиляли, корчували пеньки. Тільки десь заґавився - нагайкою по спині, мовляв, арбайтен, арбайтен! А їсти - та сама баланда. Наглядачка у казані зверху юшечку збере, у черепочок плюх, а що там їсти. Я їй і кажу: по дну зачерпни, там же може яка бруквочка чи бадилиночка хоч зачепиться. А вона мені: геть, геть, русіше швайне! А я не довго думаючи: сама ти швайне! Увечері вона пожалілася, і за мною з автоматами прийшли есесівці. Один зовсім молодий, а другий постарше. Поставили біля стіни, і той, що молодий почав стрілять, тільки не по мені, а так, рядом, що тільки одбитий кирпич по тілу торохтів. Стріляє і сміється, а я тільки очі зажмурила. Тоді старший щось крикнув йому, і вони пішли. Так мене другий раз смерть минула.

Коли вже фронт почав наближатися до нашого табору, то німці почали в'язнів евакуювати. Ми залишалися до останнього, і погнали нас останніми уже пішою колоною. Не знаю, скільки кілометрів ми пройшли, тільки це і була дорогоа по трупах. Хто сам помирав, не витримував, кого дострілювали. Трупи не прибирали, і ті, хто йшов позаду, просто переступали через них...

Останнім місцем, звідки нас уже й визволили, був жіночий лагер Раунсбріг, він був увесь огороджений дротом, по ньому електричний ток пускали. Ми якраз були на роботі, дерева корчували. Дивимося, машина їде, така на нашого «бобіка» («ВІЛЛЮ» прим, авт.) схожа, а в ньому негр сидить. Ми тоді зрозуміли, що це американці, а за ними вже й наші солдати.