Голодомор 1932-1933- жахлива сторінка історії України і села Єрковці зокрема. Це факт ганебного знищення не просто найпрацьовитішої і наймудрішої частини населення - селянства, а й усієї української нації, її генофонду. Саме в роки цього штучного голодомору було знищено стільки людей, скільки не загинуло у воєнні роки. Саме тоді було викоренено фізично й морально в сільській людині прагнення самостійного і добротного господарювання на землі. І це вихолощення ще десятиліттями потім відгукувалося споживацько-халатним тобто «колгоспним» ставленням людей до землі і до праці на ній. Про голодомор 1932-33 років заговорили вголос і правдиво на початку 90-х років XX ст., після розпаду Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності. Історики почали оприлюднювати приховані та засекречені в сховищах та архівах тоталітарного режиму документи, які містили беззаперечні факти, що підтверджували злочинні дії того режиму проти нашого народу. Ще одним джерелом, живим свідченням тих страшних подій стали спогади очевидців. Не треба також забувати про голод, який був у 1922-23 роках, а також у повоєнні 1946- 47 роки. Тоді теж полягло чимало людей, продовжував діяти закон «Про п’ять колосків». В результаті багато єрковчан побували на Колимі.

Перед голодомором 1932-33 років у селі Єрковці був 671 двір, та проживав 3771 мешканець. З них від голоду померло більше 1000 осіб. Встановлено прізвища близько 700 чоловік. Є свідчення навіть про факти канібалізму. Померлі від голоду поховані на чотирьох сільських кладовищах. На братських могилах встановлювали кам'яні хрести, де викарбовували кількість похованих.

Мартиролог жителів села Єрковці - жертв Голодомору 1932-1933 років укладений за архівними даними та свідченнями очевидців Широконіс Ю.М. 1918р. н, Широконіс Г.М. 1924 р.н., Кубрак К.Х. 1923 р. н., Мироненко О.І. 1922 р.н., записаними у 2008 році Шульгою О.І, бібліотекарем с. Єрковці. У 2005 році з ініціативи мешканців села встановлено дерев'яний хрест в пам'ять жертвам Голодомору.

Спогади

Бугай Григорій Сергійович, 1904 р.н.

У Єрковцях жила сім'я: батько, мати, троє дітей. Так от батьки поїли своїх трьох дітей, уже померлих від голоду. Помер невдовзі і батько, залишилась одна мати. Вона збожеволіла, коли прийшла в себе після того випадку.

А ще пам'ятаю нас послали із сільради з двоюрідним братом до однієї хати. Зайшли ми в хату - стоїть відерце, вода, миска, ложки - так, ніби тут люди живуть. А вони мертві всі. Дівчина на печі лежить, а хлопець в печі. Доходили - холодно було, то одне вилізло на піч, а хлопець - у піч. Віку одному років 15, а другому 13. На вигляд якісь набряклі. Коли людина голодує, то пухне. В сільраді сказали: «Кидайте трупи в колодязь, якщо яму не зможете викопати.» Ми зачепили рушником і відтягнули до колодязя спочатку те, що в печі було, а потім те, що зверху. Рушник викинули теж до колодязя, а зверху гілками та бур'яном присипали. Із цієї сім'ї четверо ще раніше померли.

Було недалеко кладовище. Дехто копав яму для своїх померлих, поки вернулись, - то вже 3-4 душі там лежить чужих. Покладуть свого зверху і земелькою присиплють. Село Єрковці було дуже велике. Зараз осталось мало людей. В голод померла на Жданівці десь третя частина. Мерли частіше старі і діти. А ті, що вижили, розбрелись. Люди їздили і я сам їздив у Воронеж. Там дістав 6 пудів муки і привіз у Борисполь. У Воронежі пуд муки був ЗО рублів, а у нас 300.. .У голод хрести на кладовищах поспилювали, бо топить було нічим, а сили топлива привезти не було. Могил ніхто не знає. Братова жінка померла, похована невідомо де. Чоловіки під час голоду ходили з бородами...

Соловей Марія Дем'янівна 1918 р.н.

Я виросла у великій середняцькій сім'ї. Була п'ятою дитиною в родині. У 1930 році з'явилися перші колгоспи. Люди йшли неохоче - боялися самої назви «колективне господарство». Перші колгоспники - п'яниці, гуляки, які не звикли працювати. Звалися вони незаможними. У 1932 році хліб у нас забрали до останньої крихти. Причому ходили не з ГПУ, А СВОЇ Ж СУСІДИ, СТАРШІ ЧОЛОВІКИ. Вистукували кочергами по долівці, чи не закопали де. Восени того ж року померла мати. Батько пережив маму на декілька місяців. Весь цей час він ходив по селу, столярував, намагаючись нас прогодувати. Сам не їв, а згодом ослаб і помер. Зразу ж за ним померли брати Микита та Андрій. Брат Степан у 1933 році поїхав на заробітки. Ілько почав столярувати і пішов з дому, а я залишилася сама в холодній хаті в 14 років. Не було ні чим протопити, ні що з'їсти. Я замерзала на печі, вкрита якимсь гдрантям. Я стала ходячим скелетом. На роботу в колгосп мене не взяли. Тоді люди порадили піти до Єрковського радгоспу, працювала лише за їжу. Не знаю як я залишилася живою в ті жахливі часи, коли, йдучи на роботу, бачила на дорогах десятки трупів чоловіків, жінок, дітей. Пощастило лише тим, у кого була корова. А живою я залишилася, мабуть, для того, щоб далі страждати під час війни і в голодовку 1947 року.

Шульга Тетяна Панасівна 1925 р.н.

У голодовку, щоб вижити, люди їли цвіт бриці. Пекли з нього мнишики. Потім від цієї їжі жахливо боліло все в середині. Але згодом звикали. Дітей-сиріт колгоспників брали в дитбудинок, що був у попівській хаті. Там було тепло і хоч якось годували. Дітей одноосібників туди не брали. Часто жінки вели своїх дітей до міста і там покидали, надіючись, що їх порятують. Втікали від смерті в Росію, там голоду не було. Сім'я Яременка приїхала в село з Америки провідати рідних. Може подумували тут залишитись, коли ж побачили, що тут твориться, - тікали з села пішки.

Щока Анастасія Степанівна, 1903 р.н.

У Єрковцях було 800 хат. Від голоду померло багато. Як я поїхала в Переяслав, на базар, та як глянула - і там лежать, і там лежать - страшне діло. Те сидить, плаче, те кінчається. В селі, може половина померла, а половина зосталась.